Все життя я вважала, що ніколи не зможу сісти за кермо. У мене є особливість — я плутаю ліво і право. Ви скажете: «З ким не буває?» Багатьом у дитинстві на уроках фізкультури обіцяли до однієї руки сіно прив’язати, а до другої — солому. Але ні, я — особливий випадок. Ситуацію ускладнює те, що я шульга. Навіть на перше побачення з майбутнім чоловіком я запізнилася: він сказав повернути ліворуч, а я спокійно пішла праворуч. Іду, дивлюся — пустир. Думаю: «Ну й романтик мені попався!» А цей романтик потім довго мене по пустирю розшукував. Але це зовсім інша історія.
Сучасне суспільство формально визнає рівність прав чоловіків і жінок, однак у сфері водіння досі зберігаються глибокі стереотипи. Багато чоловіків скептично ставляться до здатності жінок керувати автомобілем, і це часто стає джерелом напруження в родинах. Я знаю чимало пар, де чоловік спочатку активно чинив опір бажанню дружини сісти за кермо, аргументуючи це тим, що він сам може відвезти її куди завгодно. Проте з часом, після періоду вагань, ключі від машини все ж опиняються в руках жінки, і починається новий етап її життя.
Я — автоледі за примусом. Так, саме так. Сісти за кермо мене змусили обставини, а не модні тенденції чи бажання самоствердитися. Коли вийшла з декретної відпустки, стало очевидно: без власного авто наша сімейна логістика просто розвалиться. Чоловік, який досі був єдиним водієм, чітко дав зрозуміти, що з двома дітьми, садком і роботою нам потрібен другий водій. І це було не прохання — це була раціональна потреба.
Автомобільні жарти мають властивість ставати реальністю. Фраза «зустрілися два дурні: один продав машину, інший купив» звучить цинічно, але за нею криється глибока правда про нашу залежність від коліс. Багато хто з нас, сідаючи за кермо, поступово втрачає здатність сприймати простір інакше, ніж через лобове скло. І коли цей звичний світ руйнується — наприклад, через продаж авто перед покупкою нової моделі — настає справжній когнітивний дисонанс.
Перші місяці за кермом — це випробування не стільки навичок, скільки психологічної стійкості. Коли я вперше сіла за кермо, мене паралізував страх перед зустрічними автомобілями. Вони здавалися некерованими снарядами, що летять просто на мене. Інструктор, чоловік і батько — досвідчені водії — твердили: «Не бійся, кожен їде своєю смугою». Але я щоразу, побачивши фари на повороті, інстинктивно притискалася до узбіччя, збираючи «цвяхи» на обочині, за що отримувала справедливі зауваження. Лише згодом я зрозуміла: цей страх — не ворог, а механізм, який формує відповідальність.